Чи відправляти підлітка до психолога?

чи варто задуматись про терапію самим батькам?

Батьки підлітків часто звертаються до психологів зі схожим запитом: «Поговоріть із нашою дитиною. Вона/він нас не чує. З нею щось відбувається».

Але чим більше я працюю, тим глибше відчуваю: перш ніж запрошувати підлітка на терапію, варто запросити на неї самих себе — маму й тата. Не як батьків «проблемної дитини», а як пару, яка теж щось проживає.

Бо часто буває, що підліток ще навіть не встиг нічого сказати, як уже потрапляє в простір, де все напружене, недоговорене й вся комунікація відбувається під перехресними захисними реакціями. І тоді будь-яка терапія для дитини стає лише ще одним полем напруги, а не місцем довіри.

Я вірю, що саме батьки можуть бути найпотужнішими «терапевтами» для своєї дитини. Але тільки якщо самі готові подивитися на себе — не з позиції провини або звинувачення, а з позиції відповідальності:

• побачити, які страхи, цінності, установки формують їхню реакцію на підлітка;

• зрозуміти, чому саме ці ситуації їх «вибивають» зі стану спокою;

• навчитися бути не лише тими, хто контролює, а й тими, хто чує і підтримує.
  

Чому ж батьки так часто уникають звернення по допомогу? Чому легше «віддати дитину психологу» — ніж самим піти на 4–8 сесій і розібрати базові речі?

Причин може бути декілька:

• Сором і страх бути “недостатньо хорошими” батьками. Здається, що терапія — це визнання своєї поразки. Насправді — це ознака зрілості.

• Ілюзія, що проблема в дитині, а не в стосунках. Але ж підліток — це дзеркало того, що відбувається в родині.

• Небажання виходити з шаблонів “ми завжди так робили”. Або ж навпаки — страх побачити, що деякі речі доведеться змінювати.
  

Парна терапія для батьків — не про те, щоб «налагодити виховання», а про те, щоб знайти нові точки опори одне в одному. Бо підліток завжди відчуває, що відбувається між дорослими. Якщо між ними боротьба — він або приєднається до неї, або замкнеться. Якщо ж між ними взаємоповага, відвертість і чесна робота над собою — у нього з’являється простір дихати.

І тільки після цього можна запрошувати й самого підлітка. У вже змінену атмосферу. У безпечний трикутник, де всі троє мають місце, право на голос і право на вразливість.Якщо ви читаєте це і відчуваєте, що хочете щось змінити у стосунках зі своїм підлітком — почніть із себе. Це не про провину. Це про силу.

Я працюю з парами і, в тому числі, з батьками, допомагаючи побачити, що заважає відкритому діалогу в родині. Іноді достатньо 4–8 сесій, щоб розплутати найважливіші вузли й знайти нову якість спілкування.

Можемо зробити цей перший крок разом.